Григорій Ліщенюк. Нечуйвітер
***
В річці холодна вода,
В небі ключі журавлині.
Осінь – красуня руда,
Знову наснилася нині.
Вітер в ярузі кричав,
Кликав її за собою.
Тьмяно горіла свіча,
Плакали вікна росою.
Вранці, як сонце зійшло,
Тіні прогнавши імлисті.
Я на подушці знайшов
Жменю зів’ялого листя.
***
Уже відлітають лелеки,
Аж ген, до чужої землі.
Я чую притишений клекіт
У сірій, холодній імлі.
Долаючи відстань і втому,
Звикають до болю і втрат.
Нелегко літати додому,
А з дому ще важче стократ.
Вслухаюся в крики далекі,
Шукаю під листям стежки.
Летять понад Вічність лелеки
Крізь наші тривоги й роки.
***
Собаці Барону
Як же так сталось, друже?
Що то за доля, брате?
Лапою у калюжі
Місяця розважати.
Щирість така їй-Богу,
Погляд такий відвертий.
Носом утнувшись в ногу,
Ласки чекає вперто.
Очі – вуглинки наче,
Куцим хвостом вихляє.
Ах, ця душа собача –
Вірності меж не має.
***
До січня мить, а снігу ще нема,
Дощі, здається, вже не мають міри.
На землю впало небо темно-сіре,
І сонний день втікає крадькома.
Неквапно вечір берегом пройде,
В парку присяде на старій лавчині,
Похухає в свої долоні сині
Та сил, щоб їх зігріть, не віднайде.
Зненацька лютий вітер налетить,
Удариться об клена мокрі груди.
Отак до ранку тут шуміти буде,
Немає снігу, а до січня мить.
***
На кінчику лелечого пера,
Вмирає спогад про коротке літо.
Уже птахам до вирію пора
Та їм, чомусь, не хочеться летіти.
Далекий край і сторона чужа,
Простори не приваблюють високі.
Болить печаль, мов рана від ножа,
І серце переповнює неспокій.
Але зими гойдається міраж,
Від нього не сховатися нікуди.
Тож уперед, за океани аж,
На поклик крові, що бентежить груди.
***
Ось воно біле диво,
(Мало вже див зосталось),
Сонце, таке грайливе,
Вранці в снігу скупалось.
Вмить написало вірші,
Білі на підвіконні.
І горобці жвавіші
Стали на білім фоні.
Знов голоси пташині
Білий збудили простір.
Певно, здалось їм нині,
Що йде весна у гості.
***
Вечір негоду тче
Просто із мокрих хмар.
Вітер вогнем пече
Глоду холодний жар.
Вже не знайти квіток
(Боже, яка краса).
Тільки б води ковток,
Тільки б у небеса.
Тільки б у теплі дні,
Тільки б у синю вись.
Тільки б вернуть мені
Все, що було колись.
***
Вже листопад згорів до тла,
І літечка не наздогнати.
Зима снігами замела
Стежину до моєї хати.
Лимонний місяць цідить сік
На яблуні морозом скуті.
І вітер струшує з повік
Старої стріхи сни забуті.
Пірнаю в спогади на дно,
Перебираю їх до ранку.
І тьмяно блимає вікно,
Крізь літ невидиму фіранку.
***
В далеких, зачарованих світах,
Де гралося веселкою озерце.
Там іволга, дзвінкоголосий птах
Співала так, що завмирало серце.
Блакить очей, розплетена коса,
Дівочий сміх я пам’ятаю досі.
Перлинами світилася роса,
У місячному сяйві на покосі.
Тепер усе завіяла зима,
Сніги не знають ні кінця, ні краю.
По тих стежках, яких давно нема,
У снах ночами часто я блукаю.
***
Набавившись морозом, як завжди,
Зима угамувалася, нарешті.
Тонесенькою гілкою черешні
Женуть вітри останні холоди.
Отак узявши березня на кпин,
Тепер вони регочуть без упину.
Рвуть на вербі стареньку сорочину
Пошиту із туману хтозна-ким.
Дрімає сірий ранок на стерні,
Свинцеві хмари нависають важко.
Вночі у вікна билась дика пташка
Чи, може, це наснилося мені?
***
Закинув дощ сріблястий невід
В барвисті вересневі дні.
Там сині хмари в мокрім небі,
І птаха крик увишені.
Там вітер плаче у долині,
Сколовши босі ноги в кров.
І на дуплявій тополині
Сова літа рахує знов.
І жовтий морок в шубі з тиші
Крадеться в нетрях по росі.
І ніч нічого не залишить,
Крім снів, які забудуть всі.
***
Ніч осіння, наче прірва чорна,
(Ти їй заперечувать не смій).
І перетирають часу жорна
Біль розлук, і відчай безнадій.
Спогадів мотається платівка,
Син єдиний – крихітка тепла.
Снайпера ворожого гвинтівка
Найдорожче в неї відняла.
Молиться до ранку сива мати,
Хоч і знає – не вернуть дитя.
Тільки б не даремні були втрати,
Тільки б знов не впасти в забуття.
***
Бавиться літо неба красою,
Тишу блакитну п’ють ластівки.
Квітнуть троянди вмиті росою,
Жовті і чорні – суму квітки.
Приспів:
О, кольоре жовтий – розлуки і зради,
Так буйно і рясно сплелися в тобі.
Ночами ти часто даруєш поради,
Як жити у смутку і скніти в журбі.
Вітер останнє листя зриває,
Осінь дерева вкутує в сни.
Поле чорніє до небокраю,
Б’ється у вікна дощ навісний.
Приспів:
О, кольоре чорний – ти біль безнадії,
Себе прикрашаєш квітками біди.
Птахами найкращі полинули мрії,
У вирій далекий тепер назавжди.
***
Як ніч все вкриє пледом самоти,
На крилах снів я лину в синь безкраю.
В гущавині лісів стежки шукаю,
Свої сліди там хочу віднайти.
Із пам’яті ледь спогад ожива,
В минуле йду за ним по бездоріжжю.
В каміння гостре стопи босі ріжу,
Суницями вкривається трава.
Мені ворожить вкотре на зірках
Стара сова, їй нічого робити.
І тужить вітер так несамовито,
За тими, що співали в терниках.
***
За розлуками, за війною,
Постаріла, лишилась сну.
Овдовіла ще молодою,
Стала сива за ніч одну.
А сьогодні така хвилина,
Стільки радості (ну, й дива).
Повернулась її дитина,
Хай скалічена та жива.
І дивилася мати мовчки,
(Сльози висушила печаль).
На порожній рукав сорочки,
Що у сина звисав з плеча.
***
Одягнувши зелену свитину,
З моху, що віднайшов навесні.
Сонний вечір присів біля тину
І заслухався літа пісні.
Ах, цвіркун, цей маестро тутешній,
Нині знову його не спинить.
Поселився тут біля черешні,
Що жаринками ягід горить.
Буде грати не знаючи втоми
(Все на слух, нот у нього нема).
Лиш під ранок вернувшись додому
На торішнім листку задріма.
***
Квітує липа буйно так і рясно,
Бджола у кроні, мов струна дзвенить.
Я знаю, відцвіте усе дочасно
І разом з літом в листі догорить.
І буде смуток нидіти в хатині,
Ховаючи розлуки по кутках.
І затанцює на іржавій глині
Колючий дощ у мокрих чобітках.
А поки що вікно посеред ночі
Я відчиню. Снить росами трава,
П’янке повітря ніздрі аж лоскоче,
Квітує нині липа. Ну й дива.
***
Соло вітру на ринвах мовчки слухає осінь,
Всю промоклу до нитки переповнює щем.
Журавлина пір’їнка на торішнім покосі,
Задивилась у небо, що ридає дощем.
Вже у небі високім чути крики пташині,
На стежки і дороги листя падає мідь.
Обпікаючи душу тліє глід у долині,
Тільки, шкода, нікого не зуміє зігріть.
Серед ночі снігами засріблилося поле,
Хуртовини й морози все взяли у полон.
Соло вітру на ринвах, так знайоме до болю,
Пригадала пір’їнка поринаючи в сон.
Приспів:
Журавлі, журавлі у холодній імлі,
Ви долаєте відстань і втому.
Журавлі, журавлі лиш пір’їнці малій
Не вернутись ніколи додому.
***
Петрові ЛойтріЗнайомий клен згоряє у вікні,
В рудому листі болю забагато.
Я запрошу вас до своєї хати,
Приходьте всі, пісні мої журні.
Гостей хороших пригощати слід,
Тож в келих сонця вам наллю напою.
Поговоріть хоч трішечки зі мною,
Душа змарніла за багато літ.
Розвійте смуток на семи вітрах,
Приворожіть для себе кращу долю.
В рудому листі забагато болю,
Тому цей край так полином пропах.
Приспів:
Ти заграй, баяністе, друже мій найщиріший,
Розбуди всі октави заколисаних мрій.
В журавлиній вервечці я знайду тобі вірші,
Тільки ти їх на пісню перекласти зумій.
***
Впали зорі в заплакану осінь,
Сивий смуток не відає меж.
Я тебе виглядаю ще й досі,
Тільки знаю, що ти не прийдеш.
Мерзне вечір на синьому вітрі,
П’є росу з пожовтілих долонь,
І горить, на холодній палітрі,
Горобинових ягід вогонь.
Тільки нас він уже не зігріє,
Бо не зможе розлуку простить.
Ми з тобою, розвіявши мрії,
У минуле спалили мости.
Приспів:
Пролітають роки, наче дикі пташки,
В далечінь голубу, незнайому.
Так минає життя і нема вороття,
У минуле ніколи нікому.
***
Плачуть сиві дощі за холодним вікном,
Мерзнуть краплі дзвінкої води.
В жовтім сяйві свічі, на бокалі з вином,
Залишились помади сліди.
Сонцем гралися дні, квітували сади,
Ми були ще такі молоді.
Ти сказала мені, що ідеш назавжди,
Тільки я не повірив тоді.
Ворожили сичі кращу долю мені,
Хоч навколо згоряв листопад.
Крім бокала й свічі на моєму вікні,
Не вернути нічого назад.
Приспів:
Я на тебе чекав щовесни,
Ти до мене приходила в сни.
Тільки все було марно, повір.
І тепер у зими на межі,
Ми з тобою давно вже чужі.
Я втомився від болю й зневір.
***
Зорі падають, падають на пожухлий покіс,
Літо нас не порадує шелестінням беріз.
Вітер голосно хлипає цілі ночі і дні,
Попід жовтими липами на колючій стерні.
Приспів:
О, ця мелодія осіння
Під журавлине голосіння.
Розлуки будять сонну вись,
І ночі стукають у двері.
І на пожовклому папері,
У строфи ноти заплелись.
За туманами сивими йде у гості зима,
Де були ми щасливими вже нічого нема.
І ніщо не нагадує наших юних років,
Листя падає, падає чути цокіт підків.
